Газета «В двух словах» презентує краєзнавчо-дослідницьку роботу молодого автора - прилучанина Владислава Птухи. Владислав народився в Харкові в 1985 році, дитинство провів на Срібнянщині, а навчався в Прилуцькій ЗОШ №3, яку закінчив зі срібною медаллю. Після закінчення Київського національного лінгвістичного університету (факультет англійської мови) залишився там працювати викладачем. Крім захоплень іноземними мовами, ніколи не був байдужим до рідного краю, його мальовничої природи та численних історико-культурних пам’яток (особливо Срібнянщини та Прилуччини), мріяв про мандрівки та подорожі, відвідав чимало унікальних історичних та й просто мальовничих куточків нашої країни. Про одне з них – його нинішня розповідь.
Прилуччина – край багатий не лише на поклади нафти та різних корисних копалин, але й на велику історико-архітектурну цінність. Відразу постає питання: яку? Адже багато жителів міста Прилуки та Прилуцького району навіть і не здогадуються про те історико-культурне надбання віків, яке знаходиться у них прямо перед очима. Звичайно, проїжджаючи територією Прилуцького району не можна не милуватися й не захоплюватися краєвидами рідного краю. Тут дуже красиво. Навіть більше того – неперевершене поєднання краси лісостепу з напівстеповою місцевістю (густі ліси, багаті на гриби, ягоди та всіляку дичину; мальовничі ставки, повні риби та раків) створює неабияку красу, варту захоплення. Не випадково Прилуки тричі відвідував Т.Г.Шевченко. Згадуються вони в його повістях „Музикант” і „Наймичка”.
Михайлівська церква
Історичними пам’ятками багаті й Прилуки, й Прилуцький район. Та особливу увагу хотілося б звернути на історико-архітектурну спадщину с.Полонки. Здавалося б, нічого особливого: звичайне українське село, тихе, мирне, люди заклопотані своїми справами (пораються біля своїх садиб, на городі, в полі). В’їжджаючи сюди, здається, ніби час зупинився. Тут усе зовсім інакше, ніби поринаєш в Україну 19 століття. Село розташоване в мальовничій зоні: садиби селян розкинулись вздовж берега тихоплинного Удаю, який в районі села утворює два вигини і несе свої бистрі води далі на південь, минувши Удайці та Кулішівку, між селами Нова Гребля й Макіївка.
Ширина долини сягає від 1,0 до 3,5 км. Удай в цих місцях дуже багатий на рибу. Тут водяться лящі, карасі, плотва, краснопірка, окуні, лини, йоржі, а також раки (особливо в районі с.Удайці). Взагалі, річка Удай – надзвичайно красива водна артерія нашого краю і не лише тут. Вона бере початок поблизу села Хаїха (колишнього Жукового хутора на Ічнянщині) з Мохової долини, далі несе свої води територіями Ічнянського, Прилуцького, Срібнянського, Варвинського районів Чернігівської області та Пирятинського, Чорнухинського і Лубенського районів Полтавської області. Далі Удай з правого боку впадає в ріку Сулу (навпроти села Березоточі біля м.Лубни).
Неподалік від Полонок в лісах приудайських протікає невеличкий струмок – річка Сокулка (права притока Удаю). Звичайно, у порівнянні з могутнім Удаєм ця річечка ніщо, але хто знає, можливо, колись давно вона відігравала важливу роль у господарській діяльності селян. Сокулка вперше згадується в 1614 році, коли княгиня Раїна Могиляка Вишневецька видала універсал на землі Алданському монастирю.
Печера ченця
Понад шляхом Прилуки-Пирятин тече ще одна річка Ющенкова, яка також протікає в с. Полонки. Береги річки горбисті, заболочені, а дно замулене. В різні часи річка носила різні імена: в акті продажу землі 1684 року жителя с. Полонки Григоренка річка називається Полонка; Рудкою називалася в відомостях 1740 року, коли біля с. Полонки стояла „козачая мельница при речце Рудце”; в 1781 році на берегах роз-міщався хутір Пергатівщина полковника Андрія Горленка „від Полонок в 3, від Мамаївки (тепер Удайці) в 1 версті, при великому лісі дубовім на будівництво придатному, всього в окружності верст на 5, на протоці „мельница об одном коле”; на карті 1797 річка називалася Тополя. На ній стояли хутори: Галаганівський, два при Полонках, Пергатівський. На карті 2000 річка зустрічається під назвою Ющенкова, так її називають тепер і жителі Полонок. З їх розповідей водяний млин стояв поряд із дорогою Удайці-Полонки. На річці розташовуються кілька ставків, які використовуються для рибальства і рибництва.
Понад берегами Удаю знаходиться унікальна історико-архітектурна пам’ятка кінця 18 ст. Михайлівська церква. Вона споруджена в 1777-1779 рр. на замовлення О. Шила понад р. Удай. У побудові об’ємів відчувається вплив традицій народної дерев’яної архітектури Лівобережної України. Мурована, триверха, тридільна з прямокутною середньою дільницею, до якої приєднуються гранчасті вівтар і притвор. Це одна з найдовершеніших церков доби українського бароко.
Їдучи від Михайлівської церкви понад Удаєм, знаходимо не менш цікаву історичну підземну споруду – так звану печеру „ченця” давньоруського періоду. Взагалі, якщо згадувати про підземні споруди Чернігівщини, то вони датуються десь 1068-1074 рр. Їх походження пов’язане з розповсюдженням на Русі християнства, з діяльністю монастирів. Печера „ченця” поблизу Полонок являє собою різні за розмірами три прямокутні приміщення (камери), з’єднані переходами й прикрашені рельєфними зображеннями, різьбленими прикрасами, виконаними в суглинистому ґрунті.
В одній з камер побудована лежанка. Історичні документи стверджують, що біля гирла невеликої річечки Сокулки, в глибокому яру на початку 17 ст. монах Київського Межигірського монастиря викопав собі глибоку печеру і прожив з молитвами у ній одиноким пустельником усе життя. У 1930-1940 рр. в ній жив прозорливий монах Лук’ян.
Газета "В двух словах"
