Семеро дітей народила та виховала Марія Карпівна Драган. Всі вони зросли шанованими й гідними людьми, всі вже мають власні сім’ї, своїх дітей. Та щороку з різних куточків України линуть до Прилук, де нині у сім’ї наймолодшої доньки Валентини мешкає Марія Карпівна. Везуть матері гостинці і зігрівають теплими, щирими словами любові.

 Марія Карпівна народилася в листопаді 1919 року в селі Слобода поблизу Чернігова. Громадянська війна, що охопила державу, наклала відбиток і на її долю - дівчинка з дитинства залишилася без батька, мешкала з матір’ю у невеликому сільському будинку. Підростала, коли в домі по сусідству оселився симпатичний квартирант - молодий учитель Михайло. Недовго хлопець і дівчина приглядалися одне до одного, як спалахнула іскра кохання, котра поступово охопила обох. У 35-му молоді побралися, а вже через рік раділи народженню первістки - донечки Олени. Згодом з різницею в два роки на світ з’явилися Катерина й Галина. Та не судилося молодій сім’ї сповна поринути у приємні родинні турботи, бо на українську землю прийшла Велика Вітчизняна війна. Михайла Юхимовича забрали на фронт. Досі в сімейному архіві дітей зберігається безцінне фото початку 40-х: Михайло Драган, стискаючи в руках листи-«трикутники» з дому, разом з бойовими товаришами стоїть біля військової машини. «Тато на війні був шофером», - говорить донька Валентина Михайлівна, пригадуючи, що вдома у Драганів довго зберігався набір столового посуду, привезений батьком з війни - відзнака за героїчний вчинок, перевезення вантажу по небезпечній льодовій дорозі через озеро.

Не минуло лихо й оселі Марії Карпівни - в їхньому селі зупинилися німці, і щоб врятувати двох маленьких дітей, бабуся заховала їх у погребі. Через годину німці поставили на його поверхні польову кухню, й дівчаткам довелося просидіти в темному, вогкому підземеллі цілісінький день. Бо лише вночі бабуся змогла відчинити погріб і випустити дітей.

Михайло Драган пройшов фронтовими дорогами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Німеччини, і, дякуючи Богу та дружині, чию підтримку відчував упродовж усіх вогненних днів і ночей війни, цілим та неушкодженим повернувся додому й продовжив учительську діяльність. Марія Карпівна працювала в колгоспі, займалася господарством та виховувала дітей. Після війни у Драганів народилося ще чотири доньки та син. «Народження Володі стало для рідні справжньою сенсацією, - пригадують його сестри. - Всі не-ймовірно раділи, дуже його любили, буквально носили на руках!». І хоча багато-дітну сім’ю не оминули ні важкість післявоєнних років, ні нестатки, та своє дитинство усі діти Марії та Михайла Драганів згадують з теплом. Бо зростали вони в любові, в добрі й злагоді, засвоюючи найвищі моральні принципи, що стали основою виховання: не ображати й поважати людей, не брехати, не красти, бути гідним сином чи донькою своїм батькам. Семеро дітей Драганів з дитинства засвоювали ці прості істини, з усією сумлінністю ставлячись до навчання та домашньої роботи, будучи прикладом для односельців-однолітків. «Мама й батько весь час в роботі: колгосп, школа, город, - пригадує Валентина Михайлівна. - Адже ми жили в селі, тримали корову, кролів, курей, гусей, у батька була пасіка. Кожен з дітей мав свої обов’язки. Старші носили воду, молодші рвали траву для птиці й худоби: лободу та кропиву, по яку ходили в рукавичках, щоб не жалилася. У другій половині будинку мешкала наша старенька бабуся, тож і по господарству, й на городі поралися разом. Бабуся тримала кіз, їх стригли й самі робили з вовни прядиво. Мама гарно вишивала, вміла ткати на верстаті. Ця майстерність передалася й нам - багато хто гарно плете, а вишивати вміє кожна. Влітку з сестрами обривали липовий цвіт, сушили та здавали в аптеку - так заробляли перші гроші, які тоді неабияк допомагали».

Йшли роки, росли діти, окрилювалися, розлітаючись із рідної домівки. Олена поїхала навчатися до Одеси, Катя - до Чернігова... «Якийсь час старша сестра проживала у Свердловську, працювала на комбінаті, - ділиться спогадами Валентина Михайлівна. - Звідти вислала нам посилку з трикотажем. Мені - костюмчик і рожеві рукавиці подвійної в’язки, Олі - теж рукавиці, зелені. А батькові - рукавички. Яка то була радість! Пам’ятаю, ми з сестрою надягли ті рукавиці й бігали по хаті, стрибаючи від задоволення».

 Один за одним діти закінчили школу і роз’їхалися з батьківської оселі. Із семи троє здобули вищу освіту, двоє - середню-спеціальну. Кожного проводжали зі слізьми на очах, а потім щодня чекали листів, виглядаючи листоношу. Згодом поїхали всі. Але Марія Карпівна самотності не відчула. Бо озирнутися не встигла, як народилися онуки, і вже вони горнулися до бабусі з любов’ю та ніжністю. А душевного тепла Марія Карпівна мала на всіх. Пішовши на заслужений відпочинок, влаштувалася на роботу в дитсадок. «Її надзвичайно любили діти, - розповідає Валентина Михайлівна, - завжди оточували, обсідали, бігли слідом. Певно, відчували її доброту й ласку, а, може, мама мала до малечі якийсь свій, особливий підхід. Вона ніколи не виходила з себе, не гримала, не сердилася ні на своїх, ні на чужих. Таку мала вдачу».

У 1996 році помер Михайло Юхимович, ще кілька років Марія Карпівна прожила в селі, в заквітчаній мальвами й чорнобривцями хаті (квіти в дворі були завжди, їх любила, про них піклувалася так само, як про дітей та онуків). Сьогодні жінка мешкає в сім’ї наймолодшої доньки Валентини Михайлівни, тепер у її оселі збирається багаточисленна сім’я Драганів (нині Марія Карпівна має 13 онуків, 14 пра-внуків та праправнучку Дашу). Вони збираються, щоб разом відзначити свята чи просто згадати минуле (адже в ньому залишилося чимало теплих споминів і рідних людей), або помріяти про майбутнє, яке, хоч і у кожного своє, та, по великому рахунку, спільне для всіх. Бо вони ж - РОДИНА!

НА ФОТО: Марія Драган, 80-ті роки; в колі родини.