Можливість того, що в 2010 році українського президента обере Верховна Рада, поки що обговорюється тільки експертами і політологами. Однак, можливо, вже незабаром цю технологію дістануть із запасників. «Главред» розмірковує про те, кому це може бути вигідно і що з цього матиме маленький українець.
Президентська кампанія розпочинається вже сьогодні. Скільки разів за останні півроку українців лякали цим зловісним словосполученням? Торішні вибори називали «репетицією» кампанії-2010. Призначення Юлії Тимошенко прем'єром і розпочату нею операцію «Повернення вкладів» оцінювали як старт на президентських виборах лідера БЮТ. Створення партії «Єдиний центр» розглядалося як доказ такого ж старту зі сторони нинішнього Президента.
Звісно, готуються до президентських виборів всі їх потенційні учасники, і причини цього цілком очевидні. Проте називати цю підготовку реальним стартом кампанії можна тільки з перебільшенням. Йдеться швидше про підтягування ресурсів, апробацію якихось піар-ходів, підготовку технологій, які можна буде використати пізніше.
З одного боку, часу до дня виборів залишається досить багато – трохи менше ніж півтора року. Але з іншого - в ці сімнадцять місяців вкладається всього три парламентські сесії, з яких, вже сьогодні можна припустити, всього дві будуть більш-менш продуктивними – за лічені тижні до виборів український парламент, як показує історія, перетворюється на постійно діючу трибуну для кандидатів в президенти і їх загонів підтримки, і конструктиву від Ради чекати не доводиться.
А позаяк для реальної праці до виборів парламентаріям відведено всього дві сесії – отже, залишається обмаль часу в тих, хто хотів би просунути в ході кампанії-2010 технологію, здатну повністю переформатувати пул учасників президентських виборів. Йдеться про напівзабуту ще з 2003 року пропозицію: про те, що главу держави потрібно обирати не на загальних виборах, а в парламенті.
І хоча прогнозують можливість реалізації такого сценарію в основному не політики, а експерти і політологи, – якщо у когось з сильних світу цього на думці впровадження цього нововведення вже на виборах-2010, активно діяти він розпочне вже найближчим часом. Адже внесення необхідних для цього змін до Конституції вимагає цілих дві парламентські сесії, перша з яких розпочинається вже через місяць. Актуалізація питання про спосіб обрання глави держави і стане реальним початком президентської кампанії-2010.
Історія питання
Вперше в новітній історії України питання про доцільність обрання президента в парламенті постало в 2003 році. Ініціативи тодішнього глави держави – Леоніда Кучми – по переходу до парламентсько-президентської республіки провладна парламентська більшість підкріпила кількома варіантами конституційних змін. У одному з них і «спливло» обрання дещо ослабленого «гаранта» парламентом – точніше, двома третинами його голосів.
За кулісами цієї ініціативи виразно проглядалась фігура самого Кучми – на той момент він вже мав в своєму розпорядженні рішення Конституційного суду, що дозволяло йому стати резидентом утретє. З рейтингом же, який складав не більше ніж 10%, шансів на перемогу на загальнонаціональних виборах у Леоніда Даниловича не було.
Проект, що передбачає обрання президента в Раді, навіть був проголосований парламентаріями в першому читанні – пізніше те голосування назвуть «парнокопитим». Проте кількість голосів, правдами і неправдами зібраних на його підтримку, виявилася зовсім не вражаючою – всього 279. Тому владі довелося відступитися і виключити це положення зі свого проекту. Що, втім, не забезпечило позитивного голосування за нього в квітні 2004 року. Хоч би там як, після президентських виборів-2004 тема парламентського обрання президента надовго зникла з перших шпальт ЗМІ.
З'явилася вона на них знов абсолютно несподівано – в лютому минулого року, коли в розпал протистояння між Президентом Віктором Ющенком і урядом Віктора Януковича останній в ефірі одного із загальнонаціональних телеканалів сповістив: цілком можливо, що наступного главу держави обиратиме вже не український народ, а Верховна Рада.
Ту заяву можна було трактувати двояко. З одного боку, Янукович, очевидно, натякав Ющенку на те, що його доля – в руках конституційної більшості, яка ось-ось планувалося «склепати» в парламенті п'ятого скликання. З іншого – враховуючи проблематичність рейтингового становища Президента, в заяві прем'єра можна було вгледіти заклик до Ющенка «жити дружно»: мовляв, Вікторе Андрійовичу, нумо не сваритися, і за це ми вам забезпечимо обрання на другий термін.
Хоч би там як, можливість таких змін в Конституцію категорично відкинули представники «Нашої України», а пізніше – і сам Віктор Ющенко. Війна між Банковою і Кабміном продовжилася, закінчившись, як відомо, після кількох місяців формальною перемогою Президента.
Нарешті востаннє тема парламентського обрання Президента активно обговорювалася у вітчизняному політикумі нещодавно – і, можна сказати, в контексті нового протистояння Банкової і уряду, цього разу керованого Юлією Тимошенко. Одного чудового дня виявилось, що Юлія Володимирівна, яка раніше пропонувала визначитися, якою республікою повинна бути Україна, президентською або парламентською, на референдумі – переконана прихильниця парламентаризму.
І поки підготовлений «бютівцями» (подейкують, за активної участі Віктора Медведчука) проект Конституції залишався таємницею за сімома печатями, в політикумі почали ходити чутки про те, що в цьому документі якраз і буде передбачено обрання доволі ослабленого президента силами Верховної Ради. Розклад сил в цій ситуації повинен був влаштувати всіх великих гравців: Юлія Тимошенко – сильний прем'єр, Віктор Янукович – спікер-опозиціонер, а Віктор Ющенко – залишається «при своїх» і без необхідності брати участь у виборчій кампанії-2010.
Втім, в кінцевому варіанті «тимошенковської» Конституції, що потрапив в розпорядження «Главреда», президент фігура хоч і більше церемоніальна, яка мало реально впливає на політичні процеси, але все-таки обирається всенародно. Останні кілька місяців обговорення можливих змін в порядок обрання президента стихло. До певного часу?
Qui prodest?
Окреслити коло тих, кому могло б бути вигідним внесення таких змін до Конституції, дуже просто тільки на перший погляд. Так, не секрет, що нинішній глава держави через цілий ряд причин зараз має не найкращі стартові позиції для участі у всенародних виборах президента. Зміна формату президентських виборів могла б різко збільшити шанси Віктора Ющенка на повторне обрання.
Об'єктивно кажучи, парламентський загін підтримки нинішнього глави держави теж не дає Банковій особливих підстав для оптимізму – але ж переговори про можливі альянси для внесення відповідних змін до Конституції і пізніше голосувань за Ющенка ще навіть не розпочиналися.
Відмінність Віктора Ющенка від інших потенційних претендентів на президентське крісло полягає в тому, що ініціативи, якими він запам'ятався за роки перебування на посту глави держави носять не прикладний, тактичний, а стратегічний характер. За всієї неоднозначності вибору Президентом пріоритетів своєї діяльності і дискусійності обраних ним методів досягнення своєї мети – обраний ним курс на вступ України в НАТО не можна порівняти з «козирною» урядовою ініціативою по поверненню «сбербанковских» вкладів, а боротьба за визнання Голодомору геноцидом українського народу не має аналогів у вітчизняній політичній практиці.
Інакше кажучи, проекти, якими з найбільшим задоволенням займається Віктор Ющенко, передбачають його особливу роль в політикумі – у цьому разі, роль глави держави. І в цьому – ключ до розуміння того, яким чином можна реалізувати технологію зміни способу обрання Президента України.
Ця технологія може стати результативною тільки в одному випадку: якщо передбачатиме не просто механічну зміну одного конституційного положення на інше, а буде частиною системних змін Основного Закону, продовженням, якщо не закінченням, старої пісні про політреформу.
Тренд на подальший рух України до парламентаризму в українському політикумі видно неозброєним оком: він став частиною політичних програм двох найбільших політсил країни – Партії регіонів і БЮТ, не приховують своєї прихильності до нього комуністи і найбільша непарламентська партія – Соціалістична. Приєднання до цього тренду Президента і підконтрольної йому частини політикуму – це спосіб перехопити ініціативу в цьому процесі і мати з нього максимум дивідендів.
Якщо всі наявні проекти змін в Основний Закон, присвячені посиленню парламенту, передбачають радикальне скорочення повноважень президента, то вихід Віктора Ющенка з власною конституційною ініціативою міг би змінити ситуацію на цьому «ринку».
У чому могли б полягати пропозиції Президента з тим, щоб вони, з одного боку, зацікавили інших учасників політичного процесу, а з іншого – щоб дозволили уникнути повної маргіналізації поста глави держави, що вже сьогодні пророкується ними? У зменшенні його впливу на Кабмін, у тому числі й шляхом урізання повноважень РНБО, перегляду ролі і функцій Секретаріату Президента в політичній системі держави, а також впливу Банкової на політичні процеси на місцях. Одне слово, поле для напрацювань досить широке. З іншого боку, контрольні функції Президента, його право вето і особливий правовий статус (зокрема, маються на увазі особливості притягнення до відповідальності) повинні бути збережені, хоч і конкретизовані – глава держави не повинен перетворитися на англійську королеву.
Закономірне запитання – а навіщо, власне, Блоку Тимошенко і Партії регіонів, що задекларували свої наміри змінити Конституцію, взагалі прислухатися до побажань якогось там Президента: адже вони і самі мають достатню для внесення змін до Основного Закону кількість голосів?
В тому-то й річ, що участь в цьому процесі всіх без винятку впливових політичних гравців країни додасть цьому процесу необхідну суспільну легітимність. А ще – ціною відмови від повного політичного знищення Президента БЮТ і Партія регіонів зможуть зберегти обличчя перед виборцями: адже й «біло-серцевим», і «біло-блакитним» до цього часу соромно признатися навіть в проведенні між собою консультацій з приводу спільних напрацювань конституційних змін – що вже говорити про спільне голосування за них. Участь в цьому процесі третього суб'єкта – Президента – перетворює його з кулуарної змови двох ідейних суперників проти третього – загального ворога – в справу загальнонаціональної важливості, з приводу якої було досягнуто загального компромісу. І в цьому сенсі зацікавленими в цьому проекті стають всі ключові гравці української політичної сцени.
Добре це чи погано?
У цього плану є один маленький недолік. Він дуже вже скидається на вирішення особистих політичних проблем трьох головних політичних гравців країни ціною шматування Конституції і законів, без урахування думки громадськості. У цьому, до речі, п'ять років тому звинувачувала Леоніду Кучму тодішня опозиція на чолі все з тим же Віктором Ющенком.
Проте тоді оцінки опозиціонерів були багато в чому емоційними, і самі вони мали вигляд особисто зацікавлених в тому, щоб обрання президента в парламенті так і не стало реальністю – їх лідер був найбільш рейтинговим політиком України, головним претендентом на те, щоб змінити Кучму. Сьогодні ж у нас є всі можливості більш-менш об'єктивно оцінити переваги і недоліки парламентського обрання президента, спираючись, зокрема, на досвід інших країн, що мають схожі положення в своїх конституціях.
Перш за все, слід зазначити, що обраний парламентом президент – не така вже й рідкість в цілком благополучних демократичних державах Європи. Всі з них без винятку – чисті парламентські республіки. У деяких з них президент обирається простою більшістю голосів (наприклад, на Мальті або в Греції), в інших (у Угорщині або Естонії) – кваліфікованою. Країни з двопалатним парламентом для обрання президента, як правило, проводять спільні засідання двох палат (як, наприклад, Чехія), на які можуть додатково запрошуватися представники місцевих органів влади (так роблять в Італії і Німеччині).
Президенти в цих країнах мають досить різні обсяги функцій і повноважень – практично скрізь вони мають право вето на закони, що приймаються парламентом, в деяких випадках президенти з чисто формальними, на перший погляд, повноваженнями мають право вирішувати долю законодавчого органу. У всіх цих країнах обрання президента парламентом зовсім не вважається недемократичним, навіть навпаки – в Італії і Німеччині виборність глави держави була введена після Другої світової війни, щоб виключити можливість приходу до влади авторитарних популістів, здатних зачарувати широкі маси електорату. І це, здається, досить актуально для молодої української демократії.
Обрання президента в парламенті дозволяє якщо не виключити, то принаймні мінімізувати можливість його входження в затяжне протистояння з парламентом і сформованим ним урядом – парламенти мають всі можливості для того, щоб попередньо оцінити конфліктогенність потенційного глави держави. До того ж, якщо вже йдеться про те, що на свою підтримку глава держави повинен набрати, наприклад, дві третини голосів парламентаріїв – те це само собою передбачає, що цей політик повинен бути дуже договороздатним.
Парламентське «походження» президента, крім усього іншого, дозволяє значно знизити градус політичного протистояння в суспільстві – всі спалахи пристрастей, пов'язані з процесом виборів, переносяться не на Майдан, а в парламент. І це для України, змученої нескінченними виборчими кампаніями, теж, думається, було б не найгіршим наслідком переходу до нової моделі виборів президента.
Інша річ, що саме українське суспільство часто бажає знов і знов переживати «виборчий стрес». Соціологічні дослідження п'ятирічної давності показували, що близько 86% українських виборців підтримують модель прямих виборів Президента. Передумов для того, щоб ця цифра істотно зменшилася, здається, немає.
Проте проблема, на наш погляд, тут полягає зовсім не в тому, що українцям так подобається на 120 днів занурюватися у виборчу атмосферу, ставати жертвами потоків політичного піару або закреслювати квадратики у виборчих бюлетенях. Головний висновок – це те, що виборці не відчувають, що можуть довіритися в такій важливій справі, як обрання глави держави, обраним собою ж депутатам. Тим більше, обраним за таким, скажемо прямо, не дуже демократичним законом про вибори, як чинний Україні зараз.
Виходить, що можливості виборця впливати на персональний склад центральних органів влади зведені до абсолютного мінімуму – він голосує тільки за картинку, під якою у Верховну Раду проповзають невідомі цьому самому виборцеві «чорні коти». І вже ці «чорні коти» за одними їм відомими мотивами, можливо, тупо підкоряючись «проханням» партійних босів, на «міжсобойчику» під куполом оберуть людину, яку виборець чомусь буде повинен називати «гарантом Конституції».
Саме недовіра до парламенту, а не несприйняття самого обрання президента в парламенті є ключовою проблемою, з якою потрібно буде боротися тим, хто візьме на себе місію просування відповідних конституційних змін. Зробити це можна двома способами. Простий – спробувати налагодити конструктивний діалог між Банковою і Верховною Радою, сподіваючись на те, що зростання ефективності української влади, яке послідує за цим, дещо змінить ставлення електорату до цієї самої влади. Складний – провести позачергові вибори до парламенту за новою, демократичнішою виборчою системою (чи за вже знайомою нам змішаною, чи о з відкритими списками).
Втім, недивно буде, якщо наша політична еліта, так рідко досягнувши взаєморозуміння в питанні перекроювання Конституції і нової системи виборів президента, піде найпростішим шляхом: просто виконає задумане, не звертаючи увагу на суспільні настрої – це їй не вперше.
***
Поки що у нас немає достовірних даних про те, що сценарій зміни системи виборів глави держави серйозно розглядається кимось з тих, хто мав би можливість запустити його реалізацію. Втім, цей сценарій – це виборча технологія, яка лежить на поверхні і читається, яка могла б запустити виборчу кампанію-2010, причому спрямувавши її в абсолютно іншому, який відрізняється від очікуваного, ключі. Як і п'ять років тому, непрозорість, кулуарність цієї технології у разі її застосування, поза сумнівом, не зіграють їй на користь. Але спогади про те, чим ледве не обернулася для України остання президентська кампанія, примушують сприймати цю технологію, принаймні не так категорично, як ті ж п'ять років тому.
http://ua.glavred.info/
